Олександр Мироненко — лікар-психотерапевт, один із засновників Української спілки психотерапевтів, викладач Українського католицького університету.
Панові Олександру 70 років, 47 із яких він працює психотерапевтом, 27 останніх — у Львівській обласній клінічній психіатричній лікарні, якій цьогоріч виповнюється 150 років. Тут ми й провадимо розмову: в кабінеті та прогулюючись парком і між корпусами.
Серед дисциплін, які викладає Мироненко студентам, — етика психотерапевта, тому розпитую, як перевірити професійність фахівця, записуючись на терапію.
Ще з 2014 року психотерапевт працює з військовими й розказує про те, чим відрізняється допомога тим, хто пройшов бойові дії, від допомоги цивільним.
Олександр Мироненко переконаний, що психотерапія неможлива без усвідомлення самоцінності кожної людини незалежно від її психічного стану. І мета терапії — не так позбавити симптомів, як відновити задовільне функціонування, щоб людина почала відчувати радість від життя. Більше — читайте в розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Пане Олександре, де коріння сучасної психотерапії, за принципами якої працюють нині українські фахівці? Якою була психіатрія в Радянському Союзі і в якому становищі вона опинилася з відновленням незалежності України?
Найперше треба сказати, що психотерапія незалежної України — це не початок сучасної психотерапії, а відродження тієї, що була на Галичині до приходу радянської влади. І з початку 90-х ця наука і практика почала так бурхливо розвиватися, бо мала глибокий фундамент. Як приклад, у 1920-ті роки у Відні було так зване Віденське психоаналітичне товариство, раніше відоме під назвою «Середа», — найстаріше психоаналітичне товариство у світі. Воно налічувало 130 членів, 40 з яких народились або мешкали на території Галичини — у Львові, Перемишлі, Івано-Франківську (тоді — Станиславові) та Кракові. Це були дуже знані, прогресивні психотерапевти, яких доля привела до Відня, де вони залишились жити і працювати.
Із приходом радянської влади психотерапія в Україні не зникла, але існувала у викривленому стані. В її основі лежав так званий директивний підхід, який базувався на методах навіювання, переконування, психологічного тиску, щоб отримати від пацієнта ту чи іншу поведінку. Це не має нічого спільного з розумінням доброчесної психотерапії сьогодні, але тоді такий метод органічно лягав у концепцію ролі людини в тоталітарному суспільстві — вона не була самоцінністю, а радше інструментом, гвинтиком, який має поводитися так, як йому кажуть.
Відродження тої школи психотерапії, яка розвивалася ще до створення Союзу, почалося із серпня 1994 року, коли започаткували психотерапевтичну школу в Трускавці. Туди приїхали 20 найвидатніших австрійських і німецьких психотерапевтів, які упродовж пʼяти наступних років навчали фахівців з України та інших пострадянських республік — Латвії, Молдови, Польщі й Росії. Професор Олександр Фільц і його дружина Людмила Самсонова посприяли, щоби школа проходила саме у Трускавці. Фактично відтоді наші фахівці стали повноцінними членами Європейської асоціації психотерапевтів і зараз посідають чільне місце серед психотерапевтів Європи. Практика шкіл відтоді розвивалася, і згодом аналогічні школи проводили також у Дніпрі, Києві, Вінниці.
Для продовження і підсилення цих змін ви разом із психотерапевтами Олександром Фільцом та Романом Кечуром заснували у 1996 році Українську спілку психотерапевтів. Як будувалося це середовище і що вдалося зробити?
Ми заснували Українську спілку психотерапевтів майже 30 років тому, і зараз вона налічує майже 5 тисяч членів, зосереджених у різних регіонах України. Дехто з наших колег зараз перебуває на окупованих територіях, але звʼязку з ними ми не втрачаємо. Власне, найперше ми і створили спілку для того, щоб будувати спільноту психотерапевтів, обʼєднувати фахівців, які могли б спілкуватися, радитися, творити середовище однодумців. І ця спільна робота допомогла нам пізніше зробити безпрецедентний для України крок у питання психотерапевтичної освіти.
За радянських часів вважали, що психотерапевтом може бути лише лікар, який має медичну освіту, і, відповідно, визнавали тільки спеціальність лікаря-психотерапевта. До сьогодні в Україні дехто підтримує таку позицію.
Відповідно ж до європейського законодавства, психотерапевтом може бути будь-яка людина, що має базову гуманітарну освіту (медицина, психологія, філософія, педагогіка, теологія…) плюс пʼять років психотерапевтичної освіти. Саме тому, до слова, в багатьох країнах Європи психотерапію вважають окремою професією — це підтверджує відповідна директива, яку Європарламент ухвалив у 2005 році.
Українська спілка психотерапевтів теж просуває думку, що не лише лікарі можуть надавати психотерапевтичну допомогу, а сама психотерапія виходить за межі і психології, і медицини. Зараз в Україні йдуть публічні і фахові дебати довкола законопроєкту про те, хто має право надавати психологічну допомогу. Лобі тих, хто захищає думку, що це мають бути лише лікарі, досить сильне. Тоді як на нашу думку, не варто дискримінувати інші професії, достатньою умовою має бути здобуття повноцінної пʼятирічної психотерапевтичної освіти.
Отож, де в Україні можна здобути освіту психотерапевта?
Сьогодні в нас можна отримати два дипломи психотерапевта: державного зразка, який видають виші, як-от Український католицький університет, де ми на базі бакалаврської програми з психології даємо основи психотерапії, і також дипломи, які видає Українська спілка психотерапевтів, — вони не мають державного визнання в Україні, але визнані у європейських країнах.
Паралельно сьогодні в Україні діють так звані швидкі курси, які пропонують можливість отримати сертифікат психотерапевта за кілька місяців. Очевидно, що така освіта викликає низку запитань до якості. Як не дати себе ошукати й обрати справді доброго фахівця?
На жаль, справді дуже часто люди потрапляють в руки недоброчесних і неетичних «фахівців», які не вмію надавати психотерапевтичну допомогу. Щоб обрати доброго психотерапевта, достатньо зайти на сайт Української спілки психотерапевтів, де є реєстр усіх визнаних і дипломованих психотерапевтів. Якщо людини немає у цьому списку, особисто я не можу рекомендувати її.
Ви також займаєтеся підготовкою інтернів-психіатрів. Як будуєте взаємодію і що важливе намагаєтесь передати їм?
Інтернатура — це останній етап освіти перед початком професійної діяльності, який триває два роки. В нас у лікарні є приблизно 20 інтернів, з якими я займаюся двічі на тиждень, на правах старшого наставника проводжу практичні заняття з діагностики захворювань та лікування. Ця взаємодія між досвідченими фахівцями і початківцями є дуже потрібною, бо не лише знання, а й досвід має бути переданий, тобто те, що один фахівець може передати в руки іншому лише у процесі безпосереднього стосунку людини до людини. Люди, які жили у стародавні часи, коли ще не було писемності, називали це втаємниченням.
Найважливіше для психотерапії, що я намагаюся передати своїм молодим колегам, — що подвірʼям психіатричної лікарні можна просто гуляти, не боятися, не озиратися, адже тут перебувають такі ж люди, як ми, але яким у житті пощастило трішки менше.
Це люди, які, хоч і потребують допомоги, але й заслуговують поваги, і, власне, це дуже вдячні люди. Без усвідомлення самоцінності кожної людини незалежно від її психічного, фізичного стану неможливо стати добрим психотерапевтом.
Власне, чи можна взагалі вичерпно й коректно пояснити, що таке психічне здоровʼя? Як описати цей стан?
Універсального і задовільного окреслення, що таке психічне здоровʼя, — немає. Це не утопія, але і не якийсь ідеальний стан, якого можна досягнути. Психічне здоровʼя — це радше про шлях, про намагання досягти рівноваги. Натомість нам пропонують довжелезні визначення, дочитавши які до кінця, забуваєш, із чого вони починались. Але найголовніше, що вони не працюють.
Це потроху починають розуміти. І, скажімо, в останній редакції Діагностично-статистичного посібника психічних розладів (DSM-V), виданого Американською психіатричною асоціацією у 2013 році, останній пункт кожної діагностичної рубрики містить вказівку: допомога фахівців необхідна, якщо ці симптоми у значній мірі порушують повсякденне професійне, сімейне, індивідуальне функціонування людини. Тобто проблема — це не наявність симптомів і навіть їхнє вираження, а те, що людина з цими симптомами вже не може виконувати свої повсякденні обовʼязки. І тому мета психотерапії — це не позбавити людину симптомів, а відновити задовільне функціонування, щоб людина почала відчувати радість від життя. До слова, англійський філософ Бертран Рассел свого часу слушно зауважив, що діагностика в медицині настільки зробила крок вперед, що здорових людей скоро взагалі не буде. Справді, якщо ми відправимо людину на МРТ, то дуже часто знайдуть якісь відхилення від, так би мовити, норми, але при цьому сама людина може запевняти, що не має жодних труднощів і задоволена своїм життям.
Також напрошується приклад із фільму «Ігри розуму», де герой професор Неш був психічно хворим, але його повернула до змістовного життя математика. Він так і не перестав чути голоси, галюцинації, але знову почав займатися тим, що є його покликанням, — викладати математику студентам. Тобто найголовніше — що він не втратив сенсу життя. Адже іноді ми можемо позбавити людину симптомів, але це не є квитком у щасливе задоволене життя.
Зважаючи на це, з ваших спостережень, чи змінюється в українському суспільстві сприйняття людей з психічними порушеннями?
Поволі, але змінюється. Зауважте, сьогодні ми вже говоримо про інклюзивну освіту, коли дітей з психічними розладами навчають у класах разом із дітьми без таких порушень. Їх не ізолюють, не створюють окремих класів. Також люди з психічними порушеннями є у середовищі психотерапевтів, якщо їхній стан не заважає ефективно працювати. Наявність тих чи інших психологічних відхилень — це не заборона на професійну діяльність.
Далі хотіла б поговорити про ваші професійні зацікавлення, одним із яких є особистісно центрований підхід у терапії. Розкажіть, у чому його суть.
Якщо говорити про загальні канони медицини, то для лікарів дуже важливим є те, що можна назвати словом «обʼєктивно». Наприклад, якщо людина каже, що у неї висока температура, то для того, щоб це було обʼєктивним, слід виміряти температуру термометром або ж здати аналіз крові.
Натомість засновник особистісно центрованого підходу американський психолог Карл Роджерс у 1940-х роках сказав, що в центрі психотерапії повинен бути субʼєктивний світ людини, який не можна аналізувати категоріями обʼєктивного. Іншими словами, не треба питати лікаря, що болить у пацієнта, а спитати в самого пацієнта, тобто поставити в центр людину з її складним внутрішнім світом. Психотерапевти не керують, не визначають, що важливо для людини в житті, це робить сама людина. Власне, до певного часу Карл Роджерс називав цей метод «недирективна психотерапія», а вже пізніше — «особистісно центрована». І сьогодні фахівці в один голос визнають, що психотерапія не може бути не людиноцентричною.
Ви заторкнули взаємодію психотерапевта з пацієнтом. Це налаштовує на іншу тему, яку ви багато досліджуєте і яку викладаєте в Українському католицькому університеті, — етику. Що таке етика у психотерапії?
Найперше треба сказати, що психіатрія як медична галузь регламентується галузевим законодавством. Але важливо те, що сама психотерапія як практика базується не на законі, а, власне, на етиці. Етос — це правила спільного життя, співіснування, в основі яких повага людини до іншої людини. Це щось, що не можна прописати в законі, це те, що народжується в конкретний момент стосунків двох людей, у нашому випадку — психотерапевта і пацієнта.
Знаменитий єврейський філософ-екзистенціаліст Мартін Бубер, який народився у Відні, а дитинство провів у Львові, написав у 1923 році книгу «Я і Ти», де описав, що людина народжується і живе у стосунках, які можуть бути двох типів. Перший — «Я — Воно». Наприклад, лікар та пацієнт. Для лікаря, який обстежує, встановлює діагноз, призначає лікування, пацієнт — предмет та обʼєкт дослідження. А другий — «Я — Ти» — це стосунок субʼєкта із субʼєктом, де кожен має право на самовизначення. І, власне, етичний ідеал психотерапії — це стосунок «Я — Ти».
Але, разом з тим, психотерапевти у всьому світі визнають, що неможливо вивести набір правил, медичних настанов, які врахували б усе, що може відбуватися між пацієнтом і терапевтом.
Етика твориться в конкретний момент взаємодії. Банальний приклад: ставити питання чи ні? Один пацієнт на питання психотерапевта може сказати: навіщо ви мене весь час допитуєте і не даєте змоги самому розповісти свою історію? Якщо ж не ставити питань, інша людина може зреагувати, мовляв, а вас взагалі цікавить, що я вам тут розказую?
Або інший приклад. Якось у Шотландії після групової психотерапії один з учасників поділився враженнями і сказав, що для нього найяскравішим моментом було, коли груповий психотерапевт сказав: «Ти зараз такі дурниці говориш», мовляв, інші теж говорили дурниці, але на них узагалі не звернули уваги, а мене виділили, помітили. Тобто те, що для багатьох виглядало б як зневага, цей чоловік сприйняв як визнання його ваги, що він не порожнє місце. Якщо описати цю ситуацію без деталей, то, на перший погляд, вона не етична, але якщо аналізувати сприйняття, ефект — то виглядає все зовсім по-іншому.
І, власне, говорячи про порушення в етиці, дуже часто мають на увазі вкрай екстремальні речі, які відбуваються дуже рідко, як-от педофелія. Але етика також у тому, ставити питання чи ні, критикувати чи ні, і етично це чи неетично, визначає конкретний момент. Ми кажемо, що є хліб, а є родзинки в хлібі. То етика — це мають бути не лише родзинки, а ще й сам хліб.
Коли людина дуже старанна, сумлінна, вона старатиметься робити психотерапію дуже правильною, але це буде мертва, неефективна психотерапія. Суть етики психотерапевта в тому, щоби психотерапія була живою. Етика — це про чуйність, розуміння, вчасність. І тут проситься приклад зі Стародавньої Греції. У греків було два виміри часу: хронос — час, який спливає, який ми можемо вимірювати годинником чи календарем, а другий — кайрос, це те, що ми називаємо слушним, відповідним чи найвищим моментом — не заскоро і не запізно. Знання, настанови — мають бути, але саме у кайросі і є мистецтво етики.
Є ще одна важлива галузь — культуральна психіатрія, яка досліджує вплив культури на розвиток, діагностику та лікування психічних розладів і навпаки. Це нова течія у психіатрії, що розглядає психічні проблеми в контексті культурного та соціального оточення. Розкажіть, як працює цей звʼязок.
Суть культуральної психіатрії у тому, що, аналізуючи поведінку людей, ми не можемо не враховувати контексту їхньої культури. Кожна культура має свої традиції, особливості поведінки. Те, що в одній культурі норма, в іншій може видаватися чимось дивним, нездоровим. Це навіть не кажучи, що десь у світі ще є племена, які практикують канібалізм. І ми можемо сказати, що з точки зору нашої культури канібалізм є чимось абсолютно не здоровим, але з точки зору культури цих племен для них є священним зʼїсти серце свого конкурента. Або ж у Південній Америці жувати листя кока це така ж частина традиції, як у нас пити чай. Ще один приклад — феномен суїциду. Є країни, де з точки зору культури суїцид — щось неприйнятне. Але якщо ми поїдемо в Японію, то там це частина культури, а не щось виняткове. В одних релігіях суїцид — гріх, а в інших — ні. І, до слова, нещодавно я викладав основи психотерапії для отців різних конфесій, які будуть духовними капеланами в лікарнях. І от деякі з них не засуджують суїциду, а намагаються зрозуміти, що сталося з людиною, що вона обрала такий шлях. В індіанців є прислівʼя, яке варто памʼятати, спілкуючись із людьми, які проживають травму або ж мають психічні розлади: не суди про шлях іншої людини, поки ти хоча б одну милю не пройшов у її мокасинах.
З одного боку, культура впливає на психіатрію, але з іншого, і психіатрія, зокрема сприйняття людей з психічними розладами, впливає на суспільство.
Понад те, рівень зрілості суспільства визначає те, як у цьому суспільстві ставляться до людей з розладами психіки. Психіатричну лікарню, в якій ми зараз з вами розмовляємо, 150 років тому побудували на периферії, подалі від людських очей. Або ж: що робили нацисти з психічно хворими не так давно — у 1939-1945 роках? Жінок стерилізували, щоб вони не народжували, або ж просто фізично знищували у газових камерах. І коли Львів був окупований німцями, то з Німеччини родичі відправляли сюди своїх пацієнтів, щоби врятувати їх від знищення. Або ж країна, що зараз є для нас ідеалом лібералізму і свобод, — Швеція, також ухвалила у себе закон «про чистоту раси». І, скажімо, за період із 1935-го до 1976 року, відповідно до цього закону, було стерилізовано понад 63 тисячі осіб, серед яких люди з психічними розладами.
Але є цікавий феномен, якого ніхто не може пояснити: пацієнтів, які потерпають від шизофренії, статистично в усіх країнах і культурах — 1%. Так от, у тій-таки Німеччині у 50-ті роки, коли ще не виросло нове покоління після чистки, психічно хворих знову був 1%. Так, наче суспільство без цього 1% не може існувати. І важливо, якою мірою суспільство може і хоче визнавати цих пацієнтів частиною себе.
Тут мені згадується приклад італійського міста Трієст, де головним лікарем однієї з лікарень був психіатр Франко Базалья. Його дружина як членкиня італійського парламенту добилася, що у 60-ті роки парламент, під громадським тиском, ухвалив рішення про заборону психіатричних лікарень. Їх вважали катівнями для психічно хворих, мовляв, ті заслуговують іншого життя. І в результаті всі ці люди опинилися… на вулиці. І в багатьох країнах, де пішли цим самим шляхом, пацієнтів спіткала така ж доля. Тому важливо, як кажуть, з водою не вихлюпнути немовля. Так, якщо запитати цих людей, де вони хочуть бути — у лікарні чи на вулиці, то більшість скаже — на вулиці. Бо навіть для глибоко психічно хворого необхідність свободи як глибоко людської потреби дуже висока. Але інше питання, що за подібними законами криється радше не бажання «вивільнити» цих людей, а насправді не помічати. Тоді як те, що їм потрібно, — допомога психотерапевтів і включеність у суспільство, визнання.
Повернімося до контексту України та нинішньої війни. Як вона вплинула на свідомість українців?
До певного часу збірний образ українця — це людина, здатна пожертвувати собою, своїм життям, здатна терпіти і гідно програвати. Українці — чемпіони світу з уміння нести тягар поразок. Наші народні пісні, як правило, сумні, в них оспівують здебільшого тих, хто загинув. І навіть у рядках нашого гімну є слова «душу й тіло ми положим за нашу свободу», але, власне, скоріше тіло положим, але свободи не здобудемо — так було. Проте за останні 30 років, а особливо з початком війни, відбулася найважливіша зміна — для нас свобода стала пріоритетною цінністю. Ми боремось не за територію, не за надра, а за свободу, за право бути не малоросами чи хохлами, а, власне, українцями. Сьогодні свідомість українців змінюється, і в цьому сенсі ми здобуваємо перемогу над собою.
Якою є психотерапія країни у стані війни? Як працювати з людьми, що брали безпосередню участь у бойових діях? Чи є різниця у роботі з травмами залежно від їхнього походження?
Донедавна поняття травми було універсальним і травму асоціювали найбільше із загрозою для життя. І тоді найважливіша емоція — переживання або страху, або безпорадності. Але є також моральна травма, що повʼязана з почуттям провини чи соромом, і часто саме її отримують на війні. Втім, про моральну травму менше говорять, її соромляться, і тому вийти з неї набагато важче.
Наприклад, тут, у цьому кабінеті, на вашому місці, кілька місяців тому сидів молодий чоловік, який у мирному житті працював столяром і робив дуже гарні меблі. З початком війни він мобілізувався і у нього виявили різні військові таланти. Але ми знаємо, що найбільший військовий талант — це вбивати ворога. І власне це йому давалося нестерпно важко, і так у хлопця розвинулась глибока депресія. Інший військовий, який теж був у цьому кріслі, — значно старший, досвідченіший, на війні з 2014 року. Він розповів, що вбивати для нього — це вже звичка, але, мовляв, коли я знаю, що під час обстрілу розірвало мого побратима, я повзаю на животі і намагаюся знайти бодай клаптик його тіла, щоб можна було зробити ДНК і його не вважали зниклим безвісти, але я нічого не знаходжу і почуваюся винним. Так само цей чоловік відчував провину, коли не вберіг молодого солдата, який тільки прибув на службу. Отже, можна сказати, що обидва ці чоловіки отримали психологічні, а саме моральні, травми внаслідок війни, але це абсолютно різні травми двох абсолютно різних людей, і вони потребують відмінного лікування. Кожна окрема людина — це окрема історія, і тому не може бути універсальних травм.
Також у цих двох випадках психотерапевт точно повинен враховувати одну важливу річ: деякі навички, які є важливими на війні, у тому числі — вбивати, у мирному житті є неприйнятні, шкідливі і розцінюються як психічні симптоми. І люди, які перебувають на війні, змушені жити подвійне життя. Тому завдання психотерапевтів — допомогти цим людям повернутися до себе самих. І ще важливо — не проявляти жалість, адже це дуже фальшива емоція, ближча до зневаги, аніж до піклування чи підтримки.
Загалом психологічні травми у 2014 році і у 2022 році українці проживали по-різному. Скажімо, з початком АТО у 2014 році до нас потрапляли військові переважно у депресивному стані. З початку 2022 року ті, кому ми надавали психотерапевтичну допомогу, навпаки були дуже заряджені, енергійні та оптимістичні, хотіли боротися й перемагати. Це була дуже радикальна зміна. І наше завдання як психотерапевтів — не дати цей дух зламати. Як у стародавні часи люди берегли вогонь, щоб він не згас, так само психотерапевти мають берегти дух людини, щоб він не зламався. Але для цього потрібно мати цей вогонь у собі.
Дуже важливо, що зараз можливість надавати психотерапію зовсім інша, ніж це було ще кілька десятків років тому. Якось президентка Європейської асоціації психотерапії Ірена Безич із Хорватії, посилаючись на досвід війни між Сербією та Хорватією 30 років тому, сказала, що тоді вони не мали такого ресурсу психологічної допомоги, як має зараз Україна, — і я вважаю це зауваження дуже слушним. Сьогодні психотерапевти є у кабінетах, у лікарняних відділеннях чи шпиталях, але є також психотерапевти на полі бою, в окопі, і часто саме завдяки останнім кількість морально травмованих менша, ніж прогнозувала б статистика. Оперативна допомога іноді є вкрай важливою, адже поки травмована людина з поля бою їде до шпиталю, минає дуже багато критично цінного часу.
Що таке колективна травма в контексті війни і які шляхи виходу з неї? Як відбувається посттравматичне зростання?
Війна — це завжди травма, і ми як суспільство досвідчуємо втрати близьких, депортації, евакуації, розлуку з рідними… Однозначно ми отримуємо колективну травму. Але, разом з тим, існує, підкреслюю, ймовірність посттравматичного зростання. Колись німецький філософ та психолог Ніцше сказав фразу, яку сьогодні всі люблять повторювати: «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Але насправді — необовʼязково робить сильнішими. В українській історії були травми, які не робили українців сильнішими, як-от Голодомор. Ця травма передавалася наступним поколінням, бо була спершу замовчана, а потім не прожита, не проговорена, не пропрацьована, а отже, передавалася «у спадок» наступним поколінням. Звідси і переповнені їжею столи на свята, надмірні запаси продуктів — усе це колективні симптоми непрожитої травми.
Травма народжується від замовчування, бо все, що замовчується, як правило, повторюється. Так увічнюється травма.
А для того, щоб не передавати її з покоління в покоління, а навпаки пройти шлях посттравматичного зростання, потрібно говорити про те, що болить, не ховатися, не соромитись і перед травмованими не опускати очі.
І мені здається, що українське суспільство вчиться не замовчувати біль, не вдавати, що його немає, як це часто було в нашій історії. Достатньо приїхати на вулицю Мечникова у Львові о 12 годині дня. Ледь не щодня там, на Марсовому полі, відбувається церемонія прощання з полеглими українськими воїнами. Мешканці навколишніх будинків виходять на вулицю, а весь транспорт зупиняється. Таким чином ми, навіть якщо неусвідомлено, намагаємось колективно проживати цю травму.
Очевидно, є різні стадії проживання травми. На якій сьогодні перебуваємо ми як нація українців, що бореться за своє право на існування?
У 1970-80-ті роки швейцарсько-американська психологиня Елізабет Кюблер-Росс, яка працювала з невиліковно хворими людьми, вивела модель (яку згодом назвали «модель Кюблер-Росс»), де пропонує пʼять стадій прийняття смертельної хвороби пацієнтом: заперечення, гнів, компроміс, депресія, прийняття.
Коли людині кажуть, що вона хвора, то перша її реакція — цього не може бути. Це супроводжується не зниженням емоцій, а навпаки — піднесенням, людина активізується, бореться. Фаза шоку — це ще більший сплеск емоцій. Тоді компроміс — хвора людина все ще надіється на краще, намагається відмовитись від шкідливих звичок. А далі неминуче настає депресія — повне знесилення, втрата мотивації та віри. І остання стадія — це, власне, прийняття. Людина усвідомлює, що хвороба є невиліковною, і змирюється.
Хоч «крива Кюблер-Росс» описує стадії прийняття людиною хвороби, але вони також релевантні й тоді, коли ми говоримо про досвід проживання будь-якої травми. Українське суспільство, травмоване війною, теж проходить ці стадії, вони є неминучими і навіть природними. Але травмою є, власне, застрягання на будь-якій зі стадій.
Згадайте: коли почалася війна, в нас був шок і заперечення, емоції йшли вгору. А далі поступово вони знижувалися аж до стану депресії — нижньої точки, з якої треба відштовхнутися. Зараз українське суспільство все ще перебуває в депресії, але приміряється до шляхів виходу з цього стану. Саме тому в нас у головах крутяться питання: потрібні перемовини чи не потрібні, відмовлятися від територій чи не відмовлятися… І важливо, що ми шукаємо рішення, все ще перебуваючи в депресії, але, разом з тим, уже розуміємо, що «юж ми так не буде, як ми било перше» — як співається у чудовій лемківській пісні. І, власне, усвідомлення, що так, як було, більше не буде, що час неможливо повернути назад, що більше не існує України, яка була до 24 лютого 2022 року, — і є вікном для переходу в стадію примирення, а відтак пошуку сили в самих собі. Але, наголошую, ми лише вибираємося з депресії.
Чи пошук сили в собі допомагає розвивати колективну стійкість, яку чимало психотерапевтів називають необхідною для суспільства у стані війни?
Без сумніву. Ми починаємо перевідкривати силу української нації. Не винаходимо «глобус України», але по-справжньому починаємо пізнавати свою історію, героїв, суть своєї боротьби. Це допомагає проживати травми і формувати колективну стійкість. Втім, важливо, щоб ми також відштовхувалися від цього досвіду, щоби, власне, починали жити.
Життєстійкість, або те, що фахівці називають резильєнтністю (англ. resilience — пружність), — це здатність пережити негаразди, витримати випробування. Але є також не менш важливе явище, про яке говорять менше, — вітальність (лат. vita — життя), тобто наснага до життя. Одне — впоратися з негараздами, а інше — почати жити, а отже, переживати позитивні емоції, радіти. І, на мій погляд, слушно, що деякі фахівці уже не розділяють ці два поняття і кажуть «резильєнтна вітальність» або «вітальна резильєнтність» — бо це два боки однієї медалі.
Пане Олександре, маючи за спиною багатолітню практику, чи важко бути психотерапевтом, щораз пропускати крізь себе історії людського болю? Що вас тримає?
Психотерапевти перебувають у подібному становищі, що й пацієнти, — вони також травмовані. Ми не живемо десь на іншій планеті, а є такими ж людьми, як і всі решта. Тож у процесі терапії відбувається допомога «рівний рівному». Свого часу видатний швейцарський психотерапевт Карл Густав Юнг впровадив термін «поранений цілитель».
Тобто психотерапевт, який має свої травми, поранений, є одночасно цілителем для інших. Але це можливо тільки тому, що він визнає свої рани, і це робить його більш чуйним до травм іншої людини.
Також і в колі психотерапевтів діють так звані групи взаємодії, коли один фахівець консультує іншого. Це дуже важливо, особливо в умовах війни, коли травми дуже концентровані. Наприклад, один із моїх колег, офіцер, який уже 25 лютого 2022 року був в окопі, поділився: на початках він дуже важко переживав обстріли позицій наших військових, але через пів року, коли прилітало в сусідній окоп, він уже тішився, що не у його. Це професійна травма, але вона допомагає ввімкнути холодний розум і зосередитись на завданнях.
Почувши це, я запитую себе: як би почувався на його місці, чи був би дуже співчутливим, чи також за якийсь час дбав би тільки про свою ділянку, про свій підрозділ? Я не знаю, але я не боюся поводитися так, як сам від себе не очікую, — це вкрай важливо для будь-якої людини. Не навішувати на себе і на когось поведінкових, емоційних ярликів, а залишити простір для здивування. Власне, на мою думку, це і є найважливіше в роботі психотерапевта — не переставати дивуватися, зберігати живий інтерес. Я ніколи не знаю, хто наступним зайде у ці двері, але я точно знаю, що не буде чогось на 100% передбачуваного, і щиро готовий до цього.
